 Сьогодні багато людей хоч і не заперечують віру, хоча і визнають Бога, але з церковним життям не мають нічого спільного, вважаючи, що Бог у них в душі, і шукати Його потрібно саме там, а не в побудованому людськими руками храмі.
Відразу пригадується один епізод з моєї священицької практики. Дружина одного чоловіка вирішила привести його до церкви. Вона ходила вже сама кілька разів, була на сповіді, причащалася, а чоловік її відмовлявся. І ось вона якось стоїть засмучена - чоловік поряд з храмом, але не заходить. Я запропонував піти познайомитися з ним. Дуже хороший, приємний чоловік, але відмовлявся зайти, тому що у нього «Бог в душі». Я помолився про себе, думаю, ну що йому зараз сказати, і раптом мене осінило, я кажу: «Скажіть, а снідаєте ви теж в душі?» Він якось так зашарівся, задумався і так ніяково каже: «Ні». Так от, подумайте над цим, віра - це те, що повинно бути здійснювано практично, віра не може бути теоретична, вона повинна бути жива, підтверджена життям, безпосередньо, нашими вчинками.
Але чому не можна здійснювати віру практично, просто живучи по совісті, намагаючись виконувати заповіді, творити добрі справи? Багато хто вважає, що набагато важливіше бути хорошою людиною, ніж регулярно ходити до церкви.
Що таке бути хорошою людиною? Це настільки відносне поняття, всі люди хороші. Бог створив все своє творіння гарним, і людина є вінець творіння, найдосконаліша його частина. Людина може бути подібна до Бога, вона образ Божий - кожна людина! Незалежно від того, чи знає вона про це чи не знає, чи намагається вона знайти в собі цей образ Божий і здійснити його, наблизитися до Бога, стати схожою на Нього, стати Йому рідною. Цього Господь чекає від нас - щоб ми уподібнилися Йому. А в цьому сенсі - кожна людина хороша, і не просто хороша, кожна людина прекрасна, людина - це досконалість.
Але в повсякденному сенсі хороша людина, кажуть ще "порядна людина", - це дуже відносна річ, всі ми для когось хороші, а для когось не дуже хороші. Можна бути, скажімо, чудовим лікарем і кепським сім'янином, нестерпним в особистих відносинах. Можна бути готовим на самопожертву заради своєї Батьківщини, і в той же час, жорстоким, нещадним і не мати милосердя до ворога. Це хороша людина? Для кого хороша? Церква не закликає нас бути хорошими, більш того, бажання «бути хорошим» - це дуже небезпечно. Бажання бути з кожною людиною хорошим - це не любов до людини, а догоджання і лицемірство. Про це говорить сам Господь в Євангелії: «Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре». Людина пристосовується до інших, щоб справити на них враження, таким чином викликати про себе добру думку, на це витрачається дуже багато душевних зусиль, і це страшна річ. Христос в Євангелії таких людей називає похмурими лицемірами.
Ми покликані не до того, щоб бути хорошими, а ми покликані бути святими, це зовсім інший вимір людського духу. Паскаль, французький філософ і вчений, каже, що умовно можна розділити всіх людей на праведників і грішників. Праведники, каже Паскаль - це ті, хто вважає себе грішниками, а справжні грішники - це ті, хто вважає себе праведниками, відчувають себе хорошими людьми. Саме тому вони не бачать своїх недоліків, не відчувають, як далеко вони від Бога, від любові. Тому що любові завжди повинно бути мало, повинна бути велика спрага. Любов - це коли я завжди в усьому шукаю власну провину, в якихось обставинах, у спілкуванні з людьми, у сімейних, у професійних відносинах. Я відчуваю, що в мене завжди не вистачає любові. Ми покликані - «Будьте святі, як Я святий». І в цьому сенсі хороший - це той, хто постійно відчуває себе, умовно кажучи, поганим, недостатнім, відчуває свої недоліки - брак віри, надії, і звичайно, любові, брак благочестя, молитовності. Загалом, це в будь-якій творчій справі так - як тільки людина починає задовольнятися, виникає самовдоволення, яке обмежує його творчі імпульси, і людина завмирає, остигає, його творчий вогонь не висвітлює більше його життя.
Це якраз дуже страшна думка і дуже обивательське уявлення, що досить бути хорошою людиною. Але, слава Богу, Господь допомагає нам відчути цю свою недостатність через якісь обставини, коли ми бачимо, що у нас немає любові до людей, що ми не можемо встояти перед якимись спокусами, падаємо, - це теж милість Божа, таким чином виявляється найголовніший гріх - це самовдоволення, це себелюбство. Воно протилежне любові. Любов - це невдоволення собою, це свідомість власної нікчемності, малості, і святі - це люди, які все життя живуть у свідомості власної малості, саме тому їм стає доступна велич Божа. Церква не закликає нас бути добрими, це найглибша помилка. Церква допомагає людині відчути якраз свою гріховність, відчути глибоку пошкодженість особистості, глибоку хворобу особистості. І Церква, одночасно виявляючи цю хворобу, її і зцілює.
Чому ж тільки Церква може зцілити людину? Чому вона не може рятуватися сама по собі, навіщо обов'язково бути частиною Церкви?
Треба для себе осмислити, що таке Церква взагалі. Питання мирської людини, для якої Церква - це щось незрозуміле, чуже, абстрактне, далеке від її реального життя, тому вона і не входить до неї. Апостол Павло відповідає на нього так, як ніхто більше не зміг відповісти за всю історію людства: «Церква є тіло Христове», при цьому додає - «стовп і утвердження істини». І далі додає, що ми всі члени цього організму, частинки, можна сказати клітинки. Тут вже відчуваєш якусь дуже глибоку таємницю, це вже не може бути чимось абстрактним - організм, тіло, кров, душа, робота всього тіла і підпорядкованість, соорганізованность цих клітинок. Ми підходимо до питання ставлення до віри в Бога мирської людини і церковної. Церква - це не стільки юридичний інститут і громадська організація, але, перш за все, це те, про що говорить апостол Павло - якесь таємниче явище, спільність людей, Тіло Христове.
Людина не може бути одна. Вона повинна належати якомусь напрямку, філософії, поглядам, світогляду, і якщо в якийсь час відчуття свободи, внутрішнього вибору, собливо в молодості - цікаве для людини, то досвід життя показує, що людина не може добитися нічого в житті одна, їй потрібно мати якесь коло, якусь соціальну спільність. На мій погляд, такий мирської підхід до «особистого» Бога поза церквою чисто індивідуальний, це просто людська ілюзія. Людина належить людству. І та частина людства, віруюча в те, що Христос воскрес, і свідчить про це - це і є Церква. «Будете моїми свідками», - говорить Христос апостолам - «аж до краю землі». Церква це своє свідчення здійснює, і під час гонінь здійснювала, і ця традиція збереглася поколіннями людей в різних обставинах.
В церкві є дуже важлива річ - є реальність, є тверезість. Людина постійно вдивляється в себе і не своїм власним зором досліджує щось у собі і в навколишньому житті, а просить допомоги та участі в своєму житті благодаті Божої, яка як би просвічує все її життя. І тут дуже важливий стає якраз авторитет традиції, тисячолітній досвід церкви. Досвід живий, діючий в нас через благодать Духа Святого. Ось це дає інші плоди та інші результати.
Проте, як часто ми бачимо одну тільки зовнішню «церковність», але на ділі - відсутність любові і якусь закостенілість. Скільки людей справно відвідують церкву, але живуть зовсім не по Євангелію. І сповідь їх нерідко формальна, і причастя - «звичне». І в той же час, зустрічаються чудові люди, зовсім далекі від церкви, навіть переконані атеїсти, але живуть - на ділі, а не на словах - істинно християнським життям.
Так, таке можливо, але це непорозуміння, як у тому, так і в іншому випадку. Тобто людина чогось не зрозуміла у своєму житті. «По плодах їх пізнаєте їх», «Не кожен, хто каже Мені:« Господи! Господи!», увійде в Царство Небесне, але виконуючий волю Отця Мого Небесного», - каже Христос. Коли людина намагається воцерковитись, вона ніби змінює оболонку, одягає довгу спідницю, відрощує бороду або ще щось подібне. Вона зберігає себелюбство, зберігає відчуженість від людей.
Якщо людина формально ставиться до себе, вона поверхнево сприймає і надає мало значення свому внутрішньому світу (таких людей теж багато, на жаль), то для неї і сповідь формальна - перерахування, найменування гріхів. Людина не усвідомлює саме найнебезпечніше - вона хоче бути «хорошою». Хоче бути хорошою у власних очах, бути в злагоді зі своєю совістю, товаришучи з людьми. Для неї це страшне розчарування - опинитися нікчемною, пустою, далекою від якихось великих речей. І людина внутрішньо несвідомо пручається такому страшному знанню, вона вибудовує психологічний захист, вона намагається сховатися від самої себе, від Бога, піти в якусь тінь. Тому для неї простіше назвати якісь гріхи, ніж спробувати зрозуміти, в чому ж вона винна насправді.
Ну, а якщо людина прийшла до церкви лише тому, що їй хтось порадив - у тебе погане самопочуття, ти хворієш, ти ось сходи, і в тебе все налагодиться в житті - це взагалі глибоко противне християнському відношенню до життя, така модель сприйняття себе і свого місця в житті. Можливо, з цим, звичайно, на жаль вона і залишиться,.
І атеїст, який по суті своїй християнин і по суті своїй несе в собі любов, радість - це теж непорозуміння, тобто нерозуміння, якась недодуманість. Це атеїзм ілюзії, коли людина не розуміє, про що вона говорить. Коли починаєш з таким спілкуватися, з'ясовуєш, що він віруюча людина, і життя його, по суті, церковне, тобто він пов'язаний любов'ю з іншими людьми. Але він не додумав саму важливу думку. Він живе, підкоряючись не думці, а свому серцю, інтуїції. Такі люди часто дуже страждають в житті, тому що багато речей не можуть прийняти, вони намагаються відокремити світло від темряви, зерна від полови, любов від лицемірства і не можуть цього зробити, дуже часто відчуваючи марноту всього того, що вони роблять. Їм недоступне Богоспілкування, тому повноти буття у них все одно немає. У них є любов як діяльність, але любов як повнота життя для них недоступна.
А чи таке вже й доступне Богоспілкування в церкві? Адже там ми зустрічаємо так багато недосконалого, неправильного, відволікаючого, безліч людей, з усіма їх вадами. Щоб спілкуватися з Богом, люди шукають усамітнення, навіщо ж потрібно це суперечливе скупчення людей?
Перша церква - це Адам і Єва, а взагалі перша Церква - це Трійця. Адже якщо ми говоримо про любов, а Бог є любов, як сказано в Євангелії, значить, любов повинна на когось виливатись. Любов - це коли заради когось я готовий навіть своє життя віддати, я готовий померти заради цієї людини. Тому не може людина, перебуваючи одна, перебуваючи на самоті, здійснити вищий сенс. Звичайно, подвижники-пустельники є в цьому сенсі винятком. У подвижників це особливий дар Божий - перебуваючи на самоті, здійснювати вищий сенс. А найвищий сенс - це любов. Вона нездійсненна на самоті. Людина повинна вийти за межі, за власну оболонку, щоб розв'язати проблему любові. Любов - це коли ти когось любиш. Тому Бог - це Свята Трійця. Як сказав один богослов, якщо ми розуміємо Трійцю, ми розуміємо, що таке любов. І навпаки, якщо ми відчуваємо любов, то для нас таємниця Святої Трійці стає очевидною. Тому що любов - це коли ти прагнеш віддати комусь щось. Коли ти любиш сам себе, то це не любов, це замикання в самому собі, це вже майже хвороба. Тому в наш час, коли багато людей думають, що можна прожити без Церкви, ми бачимо таку пандемію психічних патологій. Особливо в країнах, де релігія абсолютно чітко відокремлена від держави, де в людей зруйнована традиція життя у спільноті, де порушено буття народу, і люди розділені на острівці індивідуального життя. Що цікаво, після Реформації, коли в протестантських храмах люди перестали сповідатися, через якийсь час психологія стала самостійною наукою, і виник психоаналіз як спроба хоч якогось зцілення. Повертається язичницьке ставлення до людини як до міри всіх речей. Виникає спочатку антропоцентризм - навколо людини починає обертатися всесвіт, і потім це приводить вже через якийсь час до різних патологій в області духовного життя.
У людини має бути відповідальність і за себе, і за інших. Відповідати за себе тільки перед самим собою - це трагізм, бо рано чи пізно ми відчуваємо свою обмеженість і недостатність, свою неміч і якусь слабкість. І будь-яка людина відчуває потребу в прощенні, бо в кожного, яким би прекрасним він не був, все одно в тайниках душі виникають якісь помисли. Жодна людина не може бути ідеальною. А ми покликані до святості: «Будьте досконалі як Отець ваш Небесний», - каже Христос. Тому святість неодмінно включає в себе почуття своєї недостатності, глибоке усвідомлення своєї гріховності, але це одночасно і віра в те, що великий Бог, Владика світу, тим не менш, любить мене ось таким, яким я є. Це примиряє. Не я сам собі суддя, а Бог мені суддя. Бог, розп'ятий на хресті за мене - ось суд Божий. Взяти мій гріх на себе, взяти мій біль, померти за мене. Коли це відчуваєш, коли безневинний Бог бере нашу вину на себе, що може бути крім подяки? Любов - це коли людині соромно за себе і за інших людей, вона відчуває зло, яке вони роблять, як своє власне. Відчуває, що інша людина щось зробила, але мене це стосується, бо я теж людина. Це і є повнота церковності, це і є життя в Церкві.
Священик Сергій Фейзулін
|
