УГКЦ Порто

Перша промова Папи Франциска після обрання

ієрм_Андрій_ЧНІ — Thu, 14 Mar 2013 09:41:10 GMT

Брати і сестри, добрий вечір!

Як вам відомо, обов’язком Конклаву було надати Риму єпископа. Виглядає на те, що мої брати-кардинали дійшли майже до краю землі, щоб знайти його… але ось ми тут. Дякую вам за вітання, що надійшли від єпархіальної спільноти Риму.

Перш за все хочу вас просити про молитву за нашого Папу-емерита Бенедикта ХVІ, щоб Господь його благословив, а Мати Божа оберігала.

Отче наш…

Богородице Діво…

Слава Отцю….

Тепер розпочинаємо цю подорож, Єпископ і народ, цю подорож Римської Церкви, яка в любові очолює усі Церкви, подорож братерства в любові та взаємній довірі. Молімося одні за одних. Молімося за весь світ, щоб у ньому панувало відчуття братерства. Бажаю, щоб цей шлях Церкви, який сьогодні знову розпочинаємо, був плідний для євангелізації цього прекрасного міста.

А зараз я хочу уділити вам благословення, але спершу хочу попросити вас про послугу. Перед тим як єпископ благословляє народ, я прошу вас, щоб ви молились, щоб господь благословив мене – про молитву народу за їх Єпископа. Помолімося – вашу молитву за мене – в тишині.

А тепер я уділяю моє благословення вам і усьому світу, усім чоловікам і жінкам доброї волі.

Брати і сестри, залишаю вас. Дякую вам за вітання. Моліться за мене, і скоро побачимось.

До скорої зустрічі.

Завтра молитимусь до Богородиці, щоб вона захищала Рим. Надобраніч і хороших снів!

Католицький оглядач

Спроба повернути монастир

ієрм_Андрій_ЧНІ — Thu, 31 Jan 2013 12:52:08 GMT

Ти, що тримав у обіймах Христа...

ієрм_Андрій_ЧНІ — Wed, 23 Jan 2013 18:23:28 GMT

Престольний празник парафії УГКЦ у храмі св. Йосифа в Албергарія-а-Велья.

Січень багатий на церковні свята. Наша невелика громада має ще одне, наше "особисте" свято - престольний празник храму св. Йосифа. Цього року, як і минулого, радість свята розділили з нами о. Іван Бабчук з Візеу, голова осередку Спілки українців у Агеді Надія Уманська, наші одновірці з Віли Нова де Гая, Сан Жоао де Мадейри та з інших місць.

Храм носить ім’я святого Йосифа. Серед численних церковних святих Йосиф-Обручник займає особливе, визначне місце. Пригадаємо його життєвий шлях. Походив з роду царя Давида, та жив у бідності у маленькому містечку Назареті, заробляв на життя теслярством. У першому шлюбі мав 6 дітей. Овдовівши, св. Йосиф жив у суворій стриманості. У 80-річному віці був вибраний первосвящениками, щоб оберігав дівство Пресвятої Богородиці. Архангел Гавриїл сповістив йому про втілення через неї Сина Божого. Св. Йосиф був присутній при поклонінні пастирів і волхвів новонародженому Ісусу. Він розділив з Дівою Марією та Ісусом-дитятком усі труднощі та небезпеки під час утечі до Єгипту, рятуючи їх від гніву царя Ірода. Св. Йосиф був опікуном та вихователем Ісуса. То ж можемо тільки здогадуватись, наскільки ця людина була наділена високими моральними якостями, мудрістю, витривалістю, смиренням. Вважається, що помер він у віці близько 100 років, мабуть, після відвідування храму з 12-річним Ісусом, бо більше вже не знаходимо згадок про земне життя цього достойного мужа.

Отець Андрій Цікало під час святкової проповіді заохотив нас більше взнати про життєвий шлях та особистість цієї надзвичайної людини, що привело його у гроно святих Церкви.

"Плаваючи" у просторах Інтернету, я знайшла МОЛИТВУ ДО СВЯТОГО ЙОСИФА, в якій яскраво і чітко підкреслюється його винятковість:

"Радуйся, о Славний Святий Йосифе, Ти ,кому були довірені неоціненні скарби неба і землі, хто був опікуном Того, хто живить усі створіння Вселенної. Ти, після Марії, є святим, що гідний наші найбільшої любові і поваги.

Ти один, понад усіх святих, був обраний для тої найвищої честі, щоби виховувати, провадити, годувати і навіть тримати в обіймах Месію, котрого так багато царів і пророків дуже бажали побачити"...

Св. Йосифа вважають покровителем Церкви, Святого Сімейства, християнських сімей, вагітних жінок, дітей та отроків, студентів, теслярів, подорожуючих та емігрантів. Ось і наша невеличка громада віддає честь та поклоніння нашому покровителеві - Святому Йосифу Обручникові.

Ірина Сергієнко

Празник Господнього Богоявлення

ієрм_Андрій_ЧНІ — Fri, 18 Jan 2013 23:53:38 GMT

"Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана,

щоб хреститися від нього"

(Мт. З, 13).

Свята Церква перед празником Господнього Богоявлення у богослуженнях звертається до своїх вірних: "Вифлеєм залишивши, преславне чудо, спішімо до Йордану душею гарячою і там побачимо страшне таїнство" (Світилен утрені з 3 січня). Це таїнство Господнього Богоявлення, це Хрещення Господа нашого Ісуса Христа в ріці Йордані. У цьому таїнстві Ісус Христос об'являє себе як Месію і Спасителя. Про Його Боже післанництво свідчить при Хрещенні сам Отець Небесний голосом із неба: "Ти єси Син мій любий, у тобі — моє уподобання" (Мр. 1, 11); свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього; свідчить і святий Йоан Хреститель, вказуючи на Нього: "Ось Агнець Божий, який гріхи світу забирає" (Йо. 1, 29).

Празник Господнього Богоявлення належить до найдавніших і найбільших празників нашого церковного року. На окрему увагу заслуговує назва, історія та об'явлення таїнства Пресвятої Тройці.

Назва Празника

Празник Господнього Богоявлення у перших віках християнства вважався збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного розмноження хліба. Тому й нашу назву "Богоявлення" треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

У давнину на празник Богоявлення відбувалося урочисте хрещення оглашенних, яке називали також світлом або просвіченням, а оглашенні звалися просвічені. Звідси і празник Богоявлення звався просвіченням, празником світел і святими світлами, бо Ісус прийшов, щоб усіх просвітити. "Народ, який сидів у темноті, — читаємо у святому Євангелії, — побачив велике світло. Тим, що сиділи в країні й тіні смерти, зійшло їм світло" (Мт. 4, 16). Деякі автори дотримуються тієї думки, що цей празник ще й тому звався празником світла, бо в час хрещення оглашенних Божий храм освітлювали великою кількістю свічок, які були символом світла пізнання правдивого Бога.

Святий Григорій Богослов († 389) своїй проповіді на Богоявлення дає назву "Слово на святі світла явлінь Господніх". Він її починає так: "Знову мій Ісус і знову таїнство... (себто знову новий празник після Христового Різдва), таїнство переможне й божественне, що звіщає нам небесну світлість! Бо святий день світел, що його ми дочекалися і удостоїлися празнувати, має за початок Хрещення мого Христа справжнє світло, що просвічує кожну людину, що приходить на світ" (Йо. 1, 9). А в наступній проповіді про святе хрещення він пояснює, що розуміє під просвіченням. "Учора ми празнували, — каже він, — пресвітлий день світел..., а сьогодні говоритимемо про хрещення і його благодійну дію на нас... Просвічення це підмога у нашій немочі, відложення тіла, прямування за Духом, спілкування зі Словом, виправлення створення, потоплення гріха, причастя світла, розвіяння тьми. Просвічення це колісниця, що підносить до Бога, співподорожування з Христом, скріплення віри, удосконалення ума, ключ царства небесного, зміна життя, скинення ярма, розірвання кайдан, зміна єства. Просвічення, — чи маю ще більше перелічувати? — це найкращий і найвеличніший з Божих дарів... Та цей дар, як і його Датель Христос, зветься багатьма різними іменами... Ми його звемо даром, благодаттю, хрещенням, помазанням, просвіченням, нетлінною одежею, купіллю відродження, печаттю і всім, що для нас гідне почести".

Західна Церква в давнину звала Господнє Богоявлення днем появи або появ і в його святкуванні звеличувала такі події: появу звізди, поклін мудреців, хрещення Ісуса та чудо в Кані Галилейській. Святий Августин († 430) у своїй проповіді на Богоявлення каже: "Сьогодні ми празнуємо таїнство Богоявлення у світі. Сьогодні Бог і на небі у звізді дав вістуна про своє Різдво, і хрещенням у Йордані освятив води для обнови людського роду, і в Кані Галилейській на весіллі змінив воду у вино, і п'ятьма хлібами наситив п'ять тисяч людей".

Історія розвитку Празника

Празник Господнього Богоявлення, крім празника Пасхи і Зіслання Святого Духа, належить у Східній Церкві до найдавніших. Його почали святкувати в кінці II або на початку III ст. Про нього згадує у своїх творах святий Климент Олександрійський († 215). В Апостольських постановах, творі IV століття, про цей празник сказано: "Нехай празнують празник Богоявлення, бо того дня явилося Христове божество, про яке свідчить Отець при хрещенні і Святий Дух у виді голубині, вказуючи на Христа". Про подію Богоявлення у III столітті говорять у богослуженнях святий Іпполит Римський († κ. 235) і святий Григорій, Неокесарійський Чудотворець (І 270), а в IV ст. в дні цього празника святий Григорій Богослов, святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Августин та инші Отці Церкви мали гарні духовні науки.

Празник Богоявлення зі Сходу переходить на Захід. Календар Філокала 354 року ще не має празника Богоявлення. У 361 році його вже святкують у Галлії, нинішній Франції, 383 року — у Північній Італії, потім в Іспанії, за святого Августина — у Північній Африці і близько 400 року — в Римі. Святі Отці і проповідники Західної Церкви, а саме: Павлин з Нолі, Хрисолог з Равенни й Ісидор із Севільський на Богоявлення щораз більше наголошують про поклін мудреців. З часом на Заході 6 січня стає празником Трьох Царів, а пам'ять Христового Хрещення переходить на 13 січня.

В історії святкування Господнього Богоявлення на Сході можна розрізнити три періоди. У першому періоді упродовж III ст. празник містить у собі Христове Різдво, Хрещення, поклін мудреців і чудо в Кані Галилейській. У другому періоді — IV століття — серед згаданих подій Христове Різдво посідає перше місце. У третьому періоді, кінець IV сторіччя, празник Христового Різдва й поклін мудреців відокремлюють від Богоявлення і переносять на 25 грудня. Шосте січня стає тільки днем празника Христового Хрещення. Празник Богоявлення за цісаря Теодосія Молодшого († 450) стає державним святом.

У Східній Церкві це свято належить до 12 великих празників. В Апостольських постановах про Богоявлення сказано: "Хай буде у вас у великій пошані день, у якому Господь явив нам божество". Він має 4 дні перед- і 8 днів попразденства. Службу празника уклали Анатолій Константинопольський (V ст. ), Софрон Єрусалимський (VII ст. ), Косма Маюмський, Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ), Йосиф Студит (IX ст. ).

Празник Богоявлення і таїнство Святої Тройці

Празник Господнього Хрещення показує нам одну з найбільших і найглибших правд нашої святої віри — таїнство Пресвятої Тройці. При Христовім Хрещенні об'явилася Пресвята Тройця, яка посвідчила про Його божество. На третьому часі в навечір'я празника читаємо: "Тройця, Бог наш, себе сьогодні нероздільно явила, бо Отець об'явленим свідоцтвом заявив споріднення. Дух же у голубиному виді зійшов із небес, Син свою пречисту голову склонив Предтечі і хрестившись, визволив людей із неволі, бо Він чоловіколюбець". На стиховні литії празника співаємо: "На Йордані Йоан, бачачи Тебе, як ішов Ти до нього, говорив: "Христе Боже, чому Ти до слуги прийшов, не маючи скверни. Господи? У чиє ім'я Тебе хрещу: Отця? але Його Ти носиш у собі: чи Сина?, але Ти сам воплотився; чи Духа Святого?, і цього Ти знаєш устами давати вірним. Ти, що явився, Боже наш, помилуй нас".

Наш слов'янський Пролог 6 січня подає глибоке Слово святого Прокла, патріярха царгородського, на Хрещення Ісуса Христа. Віру святої Церкви у Христове божество він вкладає в уста святого Йоана Хрестителя: "Як осмілюся простягнути свою руку на голову Того, що все удержує? Як осмілюся діткнутися Того, що перед Ним тремтять ангельські хори? Як осмілюся приступити до Того, що до Нього не сміють серафими наблизитися? І тому з острахом кличуть: свят, свят, свят. Справді повне небо слави Твоєї і земля чудес Твоїх. Як осмілюся приступити до Неприступного, перед яким дрижать херувими і всі воїни небесних сил? Як осмілюся хрестити Творця природи? Як осмілюся хрестити Того, що перед Ним небо жахається?.. Як осмілюся хрестити Того, що його породила Чиста Діва Марія і по різдві залишилася дівою?.. І скажу: Ти Господи, Господь, а я раб. Ти Творець, а я творіння. Ти Сонце, а я зоря. Ти Пастир, а я вівця. Ти Цар, а я воїн. Ти світло, а я світильник. Ти Архиєрей, а я земний... Я смертний, а Ти безсмертний... " І діткнувся Йоан пречистого верху Господнього, хрестив одного із Святої Тройці. І зараз побачив створене небо і Духа Святого, що сходив і йшов на Нього".

Святий Григорій Богослов у проповіді на Богоявлення так окреслює таїнство Пресвятої Тройці: "Бог ділиться, так би сказати, нероздільно, і лучиться розділено, тому що Божество є єдине в Трьох і одне є Три, в котрих Божество, або, точніше кажучи, котрі є Божеством... Отець є Отець і безначальний, тому що не має початку ні від кого. Син є Син, і не є безначальний, тому що від Отця. Але коли початок будеш розуміти щодо часу, то і Син є безначальний, тому що Творець часу не під часом. Дух є справді Дух Святий, що виникає від Отця, але не як Син, тому що виникає не через родження, але через походження".

Святий Йоан Золотоустий, заохочуючи нас до віри в Пресвяту Тройцю, каже: "Наша віра — трон душі, основа життя, безсмертний корінь. Животворний корінь віри — Отець, нев'януча гілка — Син, безсмертний плід — Дух Святий, Тройця проста, нескладна, невимовна, незбагненна, нероздільна за схожістю, достойністю, дією, божеством і величчям; роздільна ж — за особами та іменами, але єдина по суті і силах. Тройця існує споконвіку, не від початку одержала буття. Вона — безпочаткова, вічна, нестаріюча, безсмертна, нескінченна".

Кожного дня наша свята Церква на початку утрені віддає Пресвятій Тройці величне славослов'я співом: "Слава святій Єдиносущній, Животворящій і нероздільній Тройці, завжди, нині і повсякчас, і на віки віків".

о. Юліян Катрій, ЧСВВ
"Пізнай свій обряд"

18 січня – Надвечір’я Богоявлення (Голодна кутя)

ієрм_Андрій_ЧНІ — Fri, 18 Jan 2013 23:29:32 GMT

Напередодні свята Богоявлення, яке за старим стилем відзначається 19 січня, християни східного обряду святкують Надвечір’я Богоявлення, яке у народі ще зветься Другий Святвечір або ж Голодна Кутя.

Так само, як і в Різдвяний святвечір, у цей день слід дотримуватися суворого посту, а увечері християнські родини збираються за святковим столом, де подаються пісні страви.

У цей день у храмах також здійснюється велике освячення води, яку потрібно надпити під час Святої вечері. За традицією на «Голодну кутю» виконуються ті ж самі обряди, що й на «Багату», але вже не так урочисто.

А вранці йдеться на Святкову Літургію, яка завершується великим освяченням Йорданської води.

Протягом століть витворилися різні обряди великого освячення води. Наш народ з давніх-давен Йорданське водосвяття любить і вірить у велику силу освяченої води та зберігає її у домівках як велику святість, що має цілющі властивості для душі і тіла.

RISU

Йорданське Водосвяття

ієрм_Андрій_ЧНІ — Thu, 17 Jan 2013 23:52:58 GMT

"Сам, отже, чоловіколюбче Царю,

прийди і нині зішестям

Святого Твого Духа, і освяти воду оцю"

(Чин великого водосвяття).

З празником Господнього Богоявлення тісно пов'язане Велике, або йорданське водосвяття. Ця священна традиція Східної Церкви сягає перших віків християнства. Протягом століть витворилися різні обряди великого освячення води святих Богоявлінь. Наш народ з давніх-давен йорданське водосвяття дуже любить, вірить у велику силу освяченої йорданської води та зберігає її у хатах, як велику святість. Тут візьмемо до уваги три аспекти: історію великого водосвяття, його обряди та святість йорданської води.

Історія Великого Водосвяття

Східна Церква знає мале й велике освячення води. Мале освячення буває першого серпня, у празник Переполовення, у празник храму та при инших нагодах. У Греції є давній звичай освячувати воду малим освяченням кожного місяця.

Велике, або йорданське водосвяття буває тільки два рази в році: у навечір'я і на празник Господнього Богоявлення. У перших сторіччях перед великими празниками, такими як Пасха, Зіслання Святого Духа чи Богоявлення відбувалося урочисте хрещення оглашенних. З ним було пов'язане освячення води. Деякі історики вважають, що велике водосвяття в навечір'я празника Богоявлення первісно стосувалося не Христового хрещення, а тільки хрещення оглашенних. Це можна зрозуміти з першої молитви йорданського водосвяття, яка є однаковою з молитвою освячення води при хрещенні.

Перші чотири століття не дають ясних свідчень про час, коли відбувалося богоявлінське освячення води. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на празник Богоявлення говорить про водосвяття опівночі, "бо цього дня, — каже він, — хрестився Христос і освятив природу води". З V ст. освячення води скрізь відбувається в навечір'я Богоявлення. Історики Георгій Кедрин (XII ст. ) та Теодор Чтець свідчать, що патріярх Петро, сучасник цісаря Зенона (474-491), перший запровадив звичай відбувати водосвяття під вечір у навечір'я Богоявлення.

У першому тисячолітті у Східній Церкві в практиці було тільки одне йорданське водосвяття, а саме, у навечір'я празника. Давні грецькі типікони й пам'ятки свідчать тільки про одне водосвяття. У грецькому типіконі Синайської бібліотеки з XII ст. засвідчено освячення води тільки в навечір'я, а про водосвяття в дні празника сказано: "А після утрені нема другого освячення води". У типіконі патріяршої бібліотеки в Єрусалимі XIV сторіччя сказано: "Треба вам і це знати, що в типіку Великої Церкви (тобто царгородської) приписане одне водосвяття, а саме, в навечір'я. Також типіки Студійського монастиря і Єрусалима приписують одне водосвяття, бо Христос тільки один раз хрестився, а не два рази".

З XI ст. існує звичай, щоб освячувати воду два рази: у навечір'я і в день празника. Цей звичай подвійного водосвяття у XIII столітті стає загальновизнаним. Уже у типіку Венеціянської бібліотеки 1387 року згадується про два водосвяття: у навечір'я і в день празника після великого славослов'я. У типіку руського Андріївського Скиту на Атоні з XV ст. сказано про велике водосвяття в навечір'я після заамвонної молитви і на Богоявлення після утрені. Причину подвійного водосвяття пояснюють тим, що водосвяття в навечір'я вважається символом колишнього хрещення оглашенних, а водосвяття в день празника відбувається в пам'ять Христового хрещення в ріці Йордані. Тому перше водосвяття відбувається в передсінку церкви, де колись хрещено оглашенних, а водосвяття в день празника буває на ріках, біля джерел чи криниць поза церквою. Львівський Синод 1891 року постановив освячувати воду і в навечір'я, і на празник Богоявлення.

Обряди Великого Водосвяття

Обряди великого водосвяття творилися сотнями літ. Нам не відомо, як відбувалося перше йорданське водосвяття. Яків Едеський (V ст. ) свідчить, що молитва "Великий Ти, Господи" походить від святого Прокла, царгородського патріярха (434-446), а стихири "Голос Господень над водами" і молитва "Тройце Пресущна" — від святого Софронія, патріярха єрусалимського († к. 641). Барберинський Євхологій з VIII-IX ст. з великого водосвяття має тільки велику єктенію, иншу від теперішньої нашої і три молитви. У Типіконі Великої Церкви з ІХ-Х ст. сказано, що в кінці Літургії півці співають тропар "Голос Господній" і під час його співу всі йдуть до хрестильниці у притворі церкви. Тут диякон виголошує єктенію, патріярх читає молитву на освячення води, благословить воду, потім наступають три читання, і при співі того самого тропаря закінчується обряд водосвяття.

З XIII сторіччя чин водосвяття щораз більше наближається до сучасного. Протягом XIV-XVI ст. чин великого водосвяття набуває теперішньої форми.

Про йорданське водосвяття на наших рідних землях згадує Іпатіївський літопис 1148 року і називає його "Водохрещі", тобто хрещення води. Спочатку воно і в нас відбувалося тільки в навечір'я Богоявлення. А коли наша Церква в XIV ст. зі Студійського уставу перейшла на Єрусалимський, тоді і в нас прийнялося подвійне водосвяття. Максим Грек († 1556) є прихильником нового звичаю, за яким водосвяття відбувалося в день празника на ріках чи біля джерел. Служебник митрополита Кипріяна († 1406) уже має наш чин йорданського водосвяття.

З часом у нашої Української Церкви витворилися деякі обряди під час великого водосвяття, яких не мають ані грецькі, ані инші слов'янські устави. У грецьких уставах згадується тільки про трикратне хрестовидне занурення хреста у воду в кінці водосвяття. Московський чин великого водосвяття має ще, крім того, трикратне благословення води рукою. У требнику митрополита Петра Могили 1646 року сказано, що після першої молитви треба три рази хрестовидно благословити воду свічкою, що горить; після другої молитви — три рази подмухати навхрест на воду, а після третьої молитви — три рази благословити рукою, зануреною у воду. За нашим теперішнім звичаєм ми використовуємо для благословення не одну, а три потрійні свічки-трійці, які запалюємо і занурюємо три рази у воду. Обряд йорданського водосвяття закінчується триразовим хрестовидним благословенням води хрестом, який занурений у воду під спів тропаря "Коли в Йордані хрестився Ти". Після водосвяття священик благословить людей свяченою водою. У нашого народу був гарний звичай, за яким на ріці, де відбувалося освячення води, ставили хрест з льоду.

Йорданська вода — велика святість

Від найдавніших часів Східна Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість та приписує їй чудодійну силу для душі й тіла. Святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник Богоявлення каже: "У цей празник опівночі всі, зачерпнувши води, приносять її додому і зберігають увесь рік... І діється дивне явище: та вода у своїй істоті не псується від довготи часу, але зачерпнута сьогодні, вона через цілий рік, а часто і два і три роки зостається незіпсована і свіжа. І по такім довгім часі вона така, як і вода, щойно взята з джерела". Грецька Церква для йорданської води має назву велика "агіязма", тобто велика святість.

Колись давно у Церкві був звичай давати пити йорданську воду тим, кого через якусь провину не допущено до святого причастя. Наш народ ставився до йорданської води з такою великою набожністю, що аж до її освячення зберігав строгий піст і приймав її натще, наче причащаючись. Наші вірні кропили йорданською водою всі свої будинки й ціле обійстя, щоб відігнати від свого господарства всяку нечисту силу. І сьогодні вони радо вітають у своїх домах священика, який щорічно благословить і освячує їх і їхні доми йорданською водою.

Віру нашої Східної Церкви в силу і благословення йорданської води найкраще віддзеркалює зміст молитов та обрядів великого водосвяття. У тих молитвах багато разів призиваємо Святого Духа, щоб Він зійшов, очистив і освятив воду та надав їй лікувальної сили з користю для душі й тіла. Велика єктенія під час освячення води має аж 26 прохань, де є такі слова: "Щоб освятилися води ці силою, діянням і зішестям Святого Духа"; "Щоб на води ці сходило очищальне діяння пресущної Тройці"; "Щоб була їм дарована благодать ізбавлення, благословення Йорданове, силою і діянням і зішестям Святого Духа"; "Щоб ми просвітилися просвіченням розуму і благочестя зішестям Святого Духа"; "Щоб вода ця стала даром освячення, ізбавленням від гріхів, на зцілення душі і тіла, і на всяку особливу користь"; "Щоб була вона на очищення душ і тілес усім, що з вірою черпають і причащаються нею".

Гарні за своїм глибоким змістом молитви йорданського водосвяття величають Пресвяту Тройцю і просять Святого Духа, щоб зійшов і сам освятив воду. Тут підкреслюється значення, сила та святість йорданського водосвяття. Ось дещо з тих молитов: "Днесь йорданські води перетворюються на цілющі Господнім пришестям... Днесь людські гріхи йорданськими водами обмиваються. Днесь рай відкривається людям і сонце правди осяюється нам... Днесь ми ізбавилися від давнього ридання і, як новий Ізраїль, спаслися. Днесь ми від тьми визволилися і світлом богорозуміння озорюємося... Днесь світлом просвічується все створіння... Сам, отже, чоловіколюбче Царю, прийди і нині зішестям Святого Твого Духа, і освяти воду оцю. І дай їй благодать ізбавлення, благословення Йорданове, сотвори її джерелом нетління, даром освячення, розрішенням гріхів, зціленням недуг, погубною для демонів, для супротивних сил неприступною, ангельської сили сповненою, щоб усі, що черпають і причащаються, мали її на освячення душ і тілес, на зцілення від терпінь, на освячення домів, і на всякий особливий пожиток... І подай усім, що доторкаються до неї і причащаються, і помазуються нею, освячення, здоровля, очищення і благословення".

о. Юліян Катрій, ЧСВВ
"Пізнай свій обряд"

Папа Бенедикт XVI знову закликав молитися за єдність християн

ієрм_Андрій_ЧНІ — Wed, 16 Jan 2013 23:37:48 GMT

Наприкінці загальної аудієнції, що відбулася у середу, 16 січня 2013 р., Папа звернувся із закликом, присвяченим молитві за єдність християн. Він сказав: «Післязавтра, у п’ятницю, 18 січня, розпочинається Тиждень молитов за єдність християн, який цього року має за тему слова, почерпнуті з Книги пророка Міхея:

"Те, чого Господь від нас вимагає”. Заохочую всіх молитися, наполегливо просячи в Бога великого дару єдності між усіма Господніми учнями. Нехай же невичерпна сила Святого Духа спонукає нас щиро шукати єдності, щоб ми всі разом могли свідчити, що Ісус є Спасителем світу». Про це інформує Радіо Ватикан.

Інтерв'ю з Блаженнішим Святославом

ієрм_Андрій_ЧНІ — Tue, 15 Jan 2013 23:14:06 GMT

Нагадаємо, що 2013-й Папа Римський Бенедикт XVI оголосив Роком віри. Із запитання про те, в чому полягає суть цього року і що УГКЦ на практиці запропонує для звичайного мирянина, розпочалася наша розмова із Блаженнійшим Святославом

Уже стало традицією щороку запрошувати на інтерв’ю главу Української греко-католицької церкви. (УГКЦ створює чимало позитивних і цікавих інформаційних приводів.) Так, позавчора Блаженнійший Святослав (Шевчук) став нашим гостем. До речі, він вважає, що «День» творить і поширює непересічне інтелектуальне середовище, яке йому цікаве, тож Блаженнійший подав ідею, що варто було б зустрічатися частіше, ніж раз на рік. З приємністю!

Неформальне спілкування з главою УГКЦ розпочалося з розмови про книжки. Як виявилося, Блаженнійший уже прочитав «Силу м’якого знака», а цього разу Лариса Івшина подарувала йому електронну бібліотеку «Дня» та книжку «Апокрифи Клари Гудзик», один із перших екземплярів якої Клара Пилипівна вручила Папі Римському Івану Павлу II, та книжкову серію «Бронебійна публіцистика».

***

— У нас чимало планів. Однак я хотів би зупинитися на трьох основних.

По-перше, цей рік пройде під гаслом нової євангелізації, про що говорив Папа Римський. Простіше кажучи, Церква намагатиметься в сучасних обставинах, в яких багато людей гублять сенс християнства, допомогти збагнути чи переосмислити важливість християнського життя і віри зокрема. Фактично, йтиметься про те, як українським греко-католикам (і не тільки) жити в новому часі. З одного боку, ми хочемо залишатися чутливими до процесів, що відбуваються в світі — політичних, соціальних, культурних. А з іншого, прагнемо бути глибоко закоріненими в нашій християнській спадщині — для того, щоби переносити це в суспільство. Папа Іван Павло ІІ говорив, що людина є дорогою Церкви. Тому треба бути чуйними до того, як вона живе сьогодні.

По-друге, цьогоріч відзначатимемо 1025-ліття хрещення Русі-України. Це — дуже важлива дата, яка теж допоможе актуалізувати, що означає для нас нині спадок хрещення Святого Володимира. Свого часу хрещення Русі-України, можна сказати, спричинило соціально-культурну революцію. Чи така революція можлива зараз? Так, але ми мусимо його переживати разом з іншими Церквами — спадкоємцями Володимирового хрещення.

По-третє, ми проголосили всецерковну прощу вірних УГКЦ з цілого світу до нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві. Храм побудований на березі давнього Дніпра. Тож хочемо зібратися великою спільнотою, щоби відновити обіцянки, які колись давали Господу. Для більшості українців з різних країн це — унікальна подія. Вони стільки чули про центр українських греко-католиків у Києві, давали на нього пожертви... Врешті-решт, там ми разом відновимо завіт з Богом. Потвердимо собі і скажемо усім, що є Божим народом, відтак хочемо, щоби Господь був нашим Богом. Не тільки тепер, а й в майбутньому.

— Ви відзначатимете 1025-ліття хрещення Руси-України з іншими конфесіями? А з державою? Чи держава святкуватиме його тільки з УПЦ МП?

— Це свято — всіх християн України, тому воно не може бути внутрішньоконфесійним однієї окремої конфесії.

Наприкінці минулого року на зустрічі членів Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій якраз шукали відповіді на питання, які ви ставите. Ми розуміли, що не повинні бути залежними від акцій, які держава робитиме. Навпаки, хочемо бути протагоністами, тобто, тими, які першими виходять з пропозиціями. Тож запланували за тиждень до офіційних святкувань на державному рівні відзначити ювілей міжконфесійно. Планується проведення спільної молитви десь в центрі Києва чи в Святій Софії. Ясна річ, нам би хотілося, щоби до багатьох (не тільки цієї) подій долучилася держава. Однак особливої надії не плекаємо. Коли відзначалося 1020-ліття хрещення Руси-України, святкування на державному рівні обмежилися тільки однією конфесією.

— Є таке висловлювання: «Справжня Церква — гнана Церква». То, може, не треба прагнути бути з владоможцями, а навпаки — показувати, що ви — інші?

— Хочемо, щоби владоможці були з нами, а не ми — з ними... Бо таким чином можна ширше охопити наше суспільство і справді зауважити присутність в Україні багатьох спадкоємців Володимирового хрещення, тобто, різні Церкви, і вповні осмислити плоди цього хрещення для нашої країни сьогодні.

— Блаженніший, а цьогоріч на Різдвяне богослужіння, яке ви очолювали, чекали Президента?

— Щиро кажу, що не чекав. Президент дає чіткі меседжі, мовляв, себе вважає віруючим однієї Церкви і всі свята святкує там.

Крім того, в нас є така засада, що ми нікого спеціально не запрошуємо, але завжди раді тим, хто приходить.

— Віктор Янукович каже постійно про євроінтеграцію, але дає зрозуміти, що Україна в Митному союзі, очевидно, буде. Цілком, частково чи більш, ніж частково. Якщо наша країна таки опиниться в Митному союзі, де ви тоді бачите місце УГКЦ та її вірних?

— Дане питання охоплює кілька важливих складових, на яких хотів би зупинитися. Коли мова йде про саму ідею Митного союзу, чомусь дискутується тільки економічна сторона справи. Все зводиться до того, що Україна повинна йти в напрямку тих чи інших міжнародних угод, що дають їй економічну вигоду. Я був би дуже обережний щодо такого твердження. І тут є кілька причин. Найперше, як відомо, безкоштовний сир буває лишень у пастці. В сучасному світі сподіватися, що хтось нам просто так надаватиме допомогу — ілюзія. Це стосується співпраці з будь-яким сусідом. Ми, українці, мусимо надіятися самі на себе і на Божу поміч, а не на безкоштовну підтримку нашого з вами існування за чужий рахунок.

Друге, коли йдеться про Митний союз, то питання стоїть значно ширше. Мова не тільки про економічну інтеграцію, а входження України в євро-азійський політичний, міжнаціональний і культурний простір. Тому українець мусить себе запитати: «Я усвідомлюю себе українцем чи азіатом?» Відповідно до відповіді і потрібно будувати історичну перспективу.

Третє, суспільна модель, яка за тим всім стоїть, — авторитарна. Якщо прагнемо відстоювати демократичні цінності в Україні, то треба шукати іншого товариства.

— Як ті демократичні цінності відстоювати, якщо влада майже не зважає на думку українців?

— Насамперед не можна бути байдужим і мовчати. Гадаю, питання, що стосуються цивілізаційного вибору, повинні широко обговорювати в суспільстві. На даний момент діалогу між владою і суспільством дуже бракує. Колись питання про вступ України до НАТО так широко обговорювалося в суспільстві, що зайшла мова про всенародний референдум. Тему Митного союзу треба ставити на такий же високий щабель.

З іншого боку, представники влади ніколи не сказали, що євро інтеграційна перспектива перекреслена. Якщо насправді перекреслена, то треба чесно про це сказати суспільству. Коли ж ні, то потрібно бути послідовним.

Є РОЗМОВА, А ДІАЛОГУ НЕМАЄ

— Блаженніший, як ви розцінюєте той факт, що Віктор Янукович підписав закон №10221 «Про свободу совісті» (за яким нинішня влада бере під контроль конфесії та релігійні організації), не дивлячись на те, що глави усіх церков просили його цей закон ветувати?

— Я вам дещо розповім з передісторії тих подій, бо вона випливає з парадигми спілкування між Президентом та Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій, а також з парадигми будування державно-церковних відносин як таких за останні 15 років відколи існує ВРЦРО.

Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій намагається вибудовувати державно-церковні відносини на паритетні основі. Тобто, ми себе вбачаємо партнерами з владними структурами, але аж ніяк не підлеглими.

Вперше Віктор Янукович зустрівся з ВРЦРО навесні 2011-го. Вже тоді він торкнувся теми про зміни до закону «Про свободу совісті...». Всі члени цієї громадської організації просили не змінювати закон, принаймні, без партнерського обговорення. Однак весь наступний рік Верховна рада намагалася його змінити. Зокрема законодавчою ініціативою займався представник Президента в парламенті Юрій Мірошниченко. До слова, секретаріат ВРЦРО неодноразово з паном Юрієм зустрічався, пояснюючи, чому не варта щось змінювати в даному законі. Натомість він зі свого боку пояснював, що в країні відбувається адміністративна реформа і ось необхідно з нею узгодити законодавство. Не дивлячись на наші спілкування і співпрацю, 16 жовтня ВР ухвалила закон «Про свободу совісті», ігноруючи позиції церков. Наступного дня відбулася зустріч з Президентом, на якій Віктор Федорович погодився ветуватати його, вислухавши наші аргументи. Однак цього не зробив. Ця подія змусила глав церков говорити про кризу в державно-церковних стосунках. Тобто, є розмова, а діалогу немає. Процеси відбуваються незалежно від того, яку позицію висвітлює ВРЦРО і які обіцянки дає Президент. Крім цього, постає знак питання в самій парадигмі державно-церковних стосунків. Як вже зазначав, до того ті відносини вибудовувалися на паритетній основі. Тепер виглядає, що дана парадигма зруйнована. Ми не є партнерами. Таким чином до кінця не розуміємо свого місця і яку роль повинна відігравати Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій.

Щоправда, після зустрічі з Президентом з секретаріатом ВРЦРО зустрілася Ганна Герман. Було сказано, що необхідно в терміновому порядку опрацювати наступний законодавчий акт, який узгоджувався би з позиціями церков. Та сама тактика, як з мовним законом. Поспіхом ухвалили закон про мови, після чого Віктор Федорович вимагає іншого закону, який би десь врівноважував те, що було зроблено. До речі, хоч вже півроку минуло, а проекту закону, про який тоді говорив Президент, так і нема...

Висновок експертів, які допомагали нам розібратися в законодавчому полі, такий: без сенсу створювати ще один закон, який би нейтралізував попередній. Краще — той попередній відмінити.

Хочу сказати про те, чому для нас важливі стосунки з державою. Розвиток церковно-державних стосунків необхідний для розвитку українського суспільства і побудови демократичної держави як такої. Всі церкви, зокрема, християнські, бачать себе активними членами громадянського суспільства. Тобто, ми присутні в соціальному житті (працюємо з малозабезпеченими, людьми фізичними і психічними вадами, сиротами, дітьми вулиці...). І тут повинні співпрацювати з владою. Наприклад, в одному з проектів УГКЦ йдеться про порятунок українського села. Але Церква не може всього зробити, тому потребуємо цивілізованих державно-церковних стосунків.

Інший простір — це освіта. Церква завжди була матір’ю і вчителькою своїх дітей. Отож сьогодні ми говоримо про бажання Церкви бути присутньою в освітньому просторі. Ми маємо Український католицький університет, маємо католицькі школи, тощо. Але знову ж таки, для того, щоб далі розвиватися у тому ж напрямку, повинні шукати парадигми якоїсь співпраці з державними чинниками.

Тож є певні сфери нашого життя, де церкви потребують цивілізованих державно-церковних стосунків і зацікавлені, щоб їх розбудовувати далі. Але на паритетній основі.

— Ваше Блаженство, чому, на вашу думку, виникла криза в державно-церковних відносинах? І чи сьогодні ви бачите можливість зробити цей діалог між Церквою і державою більш ефективним?

— Щиро вам скажу, що на перше питання ми ще не маємо вичерпної відповіді, а спрощеної давати не хочемо. Очевидно, що в багатьох церквах лунає думка про те, що влада намагається за всяку ціну посилити контроль за життям церкви і таким чином з тих паритетних стосунків перейти у стосунки начальника і підлеглого. Наскільки це правда — побачимо. Хоча дійсно, певні висновки такого штибу можна зробити, зокрема, і з ситуації довкола закону №10221, який увійшов в дію. Але, можливо, є ще й інші причини. Однак існує загальний консенсус про те, що церкви є і залишатимуться надалі відкритими для конструктивного діалогу з владою, але ми будемо шукати механізми, як бути почутими. Можливо, потрібно створити певний механізм постійного діалогу не лише на рівні Президента і предстоятелів, а й на рівні виконавчих структур. Це була моя пропозиція ще на першій зустрічі з Президентом в 2011 році. Щоби, коли нам потрібно вирішити те чи інше питання, ми не мусили турбувати аж самого Президента, а могли працювати з тими, хто є виконавцями. Ми бачимо — на їхньому рівні зараз є ця подвійність, якої не розуміємо. Однак будемо далі генерувати різні ідеї і пропозиції для того, щоби цей діалог все ж таки міг бути конструктивним і плідним, бо я думаю, що він всім нам потрібен.

— Хочеться повернутися до теми громадянського суспільства. Політув’язнена Юлія Тимошенко оголосила акцію громадянської непокори і закликала до цього всіх українців. На ваш погляд, чи мають підстави звичайні українці оголошувати акцію громадянської непокори, адже це дуже серйозний крок?

— Я би не хотів одноосібно відповідати на це запитання. Питання громадянської непокори є дуже революційним питанням. Це є до певної міри голосом відчаю, коли вже ніякі інші намагання діалогувати не дають результату — все є вичерпаним. Чи це є так насправді у цьому суспільстві, я до кінця ще не певен. На мою думку, потрібно шукати всякі способи і можливості, щоби такий діалог існував. І зокрема з боку церков — це саме той діалог, про який ми щойно говорили. Це спосіб розбудовувати державно-церковні стосунки. Хоча, безперечно, як частину громадянського суспільства нас не можуть не турбувати ті процеси, які діються в нашій країні. Я би сказав, що всіх нас змушують замислитися останні парламентські вибори. Що вони показали в Україні? Яким наше суспільство проявилося? Якою себе показала влада? Я би тут, можливо, зазначив один позитивний момент, бо ми дуже часто тільки на негатив звертаємо увагу. На мою думку, на цих парламентських виборах показало себе дуже активно таке середовище, яке ми звикли називати середнім класом. Він існує і, зокрема, дуже цікаво себе проявив цей прошарок суспільства у великих містах — у Києві, Львові... Якого типу був цей прояв? Так виглядає, що для тих людей вартості демократичного суспільства є ціннішими за гроші. Ці вартості стають певним фундаментом вибору — особистого і суспільного — дуже важливої групи українців. Це позитив. На мою думку, цей суспільний прошарок є не до кінця оціненим на належному рівні.

А що нас турбує та є певним негативом? Я би сказав, своєрідна радикалізація суспільства. Хтось може казати, що успіх радикальних сил і угрупувань — це намагання українців тиснути в такий спосіб на владу. Хтось каже, що це до певної міри є ознакою відчаю українського суспільства. І одне, і друге не може не турбувати. Але що турбує мене як християнина, так це те, що десь брутальний тиск чи така груба сила стає прийнятним засобом для вирішенням державних, суспільних і політичних проблем. З цим ми ніколи не можемо погодитися. Не можна вирішити певні проблеми демократичного суспільства, принижуючи або нехтуючи правами і свободами якоїсь частини нашого суспільства.

Я пригадую, під яким гаслом діялося повстання польського народу в царській Росії в 1830 року: «За нашу і вашу свободу». Це саме гасло було піднято на прапор Українською Повстанської Армії. Якщо ми сьогодні у нашому суспільстві скажемо: «За нашу, але не вашу свободу», тоді стаємо на хибний шлях. І тому кожна церква завжди намагається і намагатиметься показати важливість поваги до людини навіть тоді, коли вона дотримується, можливо, інших засад, належить до іншої національності, до іншої релігії. Бо кожна тоталітарна ідеологія, до певної міри, витворює феномен зайвої людини — хтось є зайвий, хто не підпадає під чиїсь вузько корпоративні інтереси. І це абсолютно хибний шлях для розвитку громадянського суспільства.

У БОГА НЕМАЄ ЗАЙВИХ ЛЮДЕЙ

— У своїй Різдвяній проповіді ви також порушуєте питання зайвої людини. Українець сьогодні у рідній державі почувається практично зайвим. І що йому робити у такій ситуації?

— Мені дуже приємно, що хтось слухає мої проповіді (сміється). Ідея зайвої людини — це ідея, яка з’явилася у російській літературі в середині 19 століття. Це був протест вільної людини проти тоталітаризму. Але це відчуття зайвості було переосмислене у Європі, США після Другої світової війни. Я би тут хотів згадати про таку жінку-філософа, історика єврейського походження Ханну Арендт. Якраз вона актуалізувала ту ідею в новому контексті. Вона намагалася зрозуміти, що витворило феномен масових вбивств у 20 столітті. До речі, про цю ідею Ханни Арендт згадує також Тімоті Снайдер у своїй книжці «Криваві землі». Тож людина завжди буде почуватися зайвою у тоталітарному суспільстві. Тому що хтось намагатиметься з одного боку обмежити її свободу, забрати в неї право бути собою, бути вільним і відтак, викидає із свого клану. Тому так сталося, що, скажімо, в сталінській ідеології зайвими стали цілі народи, цілі держави, суспільні прошарки, зайвими стали певні держави на карті Європи...Чому я про це згадав у своїй Різдвяній проповіді? Тому що привиди тоталітаризму повертаються, тоталітарні ідеології входять в мислення в євро-азійському просторі і, на жаль, так само в просторі українському.

Отож, я думаю, ми повинні все зробити для того, щоби ніхто, і в Україні зокрема, не відчував себе зайвим. Якого роблять зайвим, відділяючи від засобів для існування, від можливості здобути освіту, збудувати кар’єру в власній державі чи навіть увійти в політику. Мені важливо було сказати, що Бог став людиною, але саме зайвою людиною, яку хтось назвав зайвою, щоби показати її вартість. Відповідь на ці питання ми, перш за все, знаходимо у духовній площині. У Бога немає зайвих людей — цю фразу я сказав на проповіді. Коли хтось хоче дивитися на світ християнськими очима — це мусить бути основна парадигма відповіді на дане питання.

— Ваше Блаженство, ви говорите про повернення привидів тоталітаризму і зараз можна спостерігати, що християнські церкви на пострадянському просторі у своїх проповідях, у спілкуванні з вірянами певним чином культивують страх перед Богом, а не любов до Нього. А отже, це теж не сприяє ні розвитку вільної особистості, ні формуванню в людини довіри до Бога. Чому склалася така ситуація? Чи розуміють зараз священики, що потрібно спілкуватися з людьми по-іншому, культивувати в них любов як до Бога, так і до ближнього, до себе, зрештою?

—Я не хочу оцінувати чи осуджувати інших. Ми у нашій церкві намагаємося представити якраз правдиве обличчя Бога. Тобто того Бога, якого ми пізнаємо на основі Святого Письма, традицій церкви, традицій того київського християнства. Починаючи з перших прикладів життя християн Київської Русі — це були християни, які люблять Бога і ближнього, — інтуїтивне відчуття українця — це те, що Бог є любов. Коли мова йде про справжню проповідь, проголошення доброї новини, то її осердям є те, що Бог є любов. Більше того, знаходимо на сторінках Святого письма багато різних фраз, які десь, можливо, переспівують цю центральну істину. Каже апостол Павло: «Носіть тягарі один одного і таким чином виконаєте закон Христа». Це один із способів любити — перейнятися тягарем іншого. Або каже Христос: «Якщо ви любите тих, хто вас любить, яка вам з цього користь?. Якщо ви позичаєте лише тому, від кого сподіваєтесь назад отримати щось, то яка ваша в цьому заслуга?» Каже Христос: «Любіть ворогів ваших». Це не є легко вибудувати сьогодні, зокрема, і в українському суспільстві. Але я думаю, що це є саме те, що може бути визволяючим для українців.

— За попередньою інформацією, 2013 року Ватикан має оголосити Митрополита Шептицького блаженним. Ця справа тягнеться вже кілька десятиліть. На якому вона зараз етапі? І чи, власне, цього річ врешті Митрополита Шептицького буде проголошено блаженним, адже ми наближаємося до його ювілею — 150 років від дня народження (відзначатимемо у 2015 р.).

— Андрей Шептицький — це особа, яка справді випередила свій час і була повна святого духа. Наразі ми вивчаємо ознаки його святості; цей процес називається беатифікація. Існує окрема частина ватиканської курії, яка займається беатифікаційним процесом, і правила, що відповідають нормам церковного права, яких потрібно дотриматися. Цей процес, як ви вже сказали, триває не один рік, тому що особа митрополита Андрея — настільки велика й не вивчена, настільки інструменталізована різними ідеологіями, що нам часто доводиться спростовувати неправдиві закити, а, з іншого боку, нам ще потрібно отримати доступ до певних архівних документів. Отож, іде процес вивчення, що би можна було всьому світові об’єктивно показати святість постаті митрополита Андрея Шептицького. І нам справді би хотілося, щоб цей процес швидше завершився, і щоб ми святкували ювілей митрополита Андрея вже навіть у такому ключі.

— Ваше Блаженство, ми сьогодні торкнулися різних тем. Минулий рік справді був досить складним, насиченим різними подіями, процесами. Зважаючи на це, перед якими викликами сьогодні стоїть Церква, які завдання ставить перед собою саме з огляду на нинішні процеси в Україні і світі?

— Я говоритиму про Українську греко-католицьку церкву, бо кожна Церква бачить себе з іншої перспективи. УГКЦ на сьогоднішній день характеризується глибоким традиціоналізмом у хорошому розумінні цього слова. З іншого боку, ми є Церквою, яка живе у різноманітних культурних і навіть мовних контекстах. Тому спостерігається великий плюралізм підходів, думок, ідей, яким чином цей спільний багаж — той традиціоналізм, що його ми назвали у розмові скарбом хрещення Святого Володимира, сьогодні актуалізувати, внести у різні контексти. Зважаючи на це, перший виклик, що стоїть перед нами, — лишитися собою. Це завдання поставив перед Церквою ще патріарх Йосиф Сліпий. Ми мусимо лишитися собою: християнами, дітьми української Церкви, які продовжують жити своєю спадщиною — і водночас робити її цікавою, передавати у наступні покоління.

Інший виклик — зберегти внутрішню єдність Церкви, яка вже була названа глобальною. Тобто ми є українська Церква з центром у Києві, але водночас ми присутні у різних країнах. Тому перед нами стоїть завдання будувати ті ниточки, які пов’язують нас в один Божий люд. Це специфічне завдання має глава Церкви, тому це в чомусь виклик, що стоїть і переді мною. Для того, щоб виконувати це завдання, я весь минулий рік багато їздив, але всієї Церкви ще не відвідав. Продовжуватиму цю роботу і 2013-го року. Чому це так важливо? Я пригадую, як відвідав найзахіднішу частину Канади — Британську Колумбію, де мав нагоду зустрітися з нашими вірними, поспілкуватися, відповісти на питання молоді. На одній із зустрічей до мене підійшла бабуся і сказала: «Тепер ви вже більше не є для нас віртуальною особою, ім’я якої чуємо на службі Божій і за яку так молимося. Тепер ми знаємо, хто ви є насправді». Це справді важливе завдання — віртуальні моменти церковного життя переводити у реальні, в особистий досвід. Тоді це будує внутрішню єдність Церкви. І водночас це великий виклик для кожного священослужителя — бути поруч з людьми, використовувати всі сучасні засоби, щоб бути ближче до своїх людей.

Наступний виклик — це питання розбудови наших структур. Ви добре знаєте, що в часи Радянського Союзу всі церковні структури були знищені. І зараз ми перебуваємо на етапі їх відбудови, адже вони забезпечують роботу механізмів, що дозволяють знову ж таки реально бути об’єднаними — і не тільки у думках, але й у методах діяльності, які потрібні нашим вірним. Але загалом викликів, що стоять перед Церковю, набагато більше.

— Що ви зараз читаєте і що з прочитаного останнім часом вас вразило?

— Наприкінці посту я закінчив читати книгу Тімоті Снайдера «Криваві землі». Спершу її мені подарувала англійською мовою єврейська громада у музеї Голокосту у Вашингтоні. А буквально у листопаді подарували ще й українською, тому я міг порівняти якість перекладу. Ця книга мене дуже вразила: автор вибудовує нову парадигму оцінки історичних понять, а, як на мене, в українському контексті це один зі способів, як звільнитися від ідеологічних стереотипів минулого, що сьогодні оживають. Тому я дуже раджу всім цю книгу обов’язково прочитати.

Є дві книжки, які я читаю для розваги. Одна з них — повне зібрання творів Михайла Жванецького. Це видання у п’яти томах, я наразі читаю третій, що стосується періоду Перебудови. Буду далі прогресувати (сміється), намагаючись дивитися на суспільство очима автора, адже кожного разу, коли тоталітаризм прагне повернутися, зростає роль гумору. Це один із способів, як можна сказати правду, сміючись над нашою недолею. Ще одна книга, яку я перечитую (вона входить до десяти книг, які мені свого часу порадив прочитати відомий польский режисер Криштоф Зануссі), — це «Божественна комедія» Данте. Її потрібно читати багато разів, у ній дуже багато складних образів, і я намагаюся відслідковувати ті чи інші ідеї Данте.

— У вас, напевно, теж буває відпустка, наскільки це можливо у глави Церкви. Як ви відпочиваєте?

— Це дуже складне запитання. Я поки що до кінця не вмію впорядкувати час для відпочинку, за що мене дуже картає Блаженнійший Любомир. Але один із способів — заняття спортом. Я намагаюся займатися спортом, наскільки це дозволяють мені мої поїздки. Якщо я не можу бігати, то бодай намагаюся прогулюватися. Дуже люблю бути на природі. А ще — люблю музику. Вона допомагає мені відпочивати. Недавно мені подарували скрипку, зроблену спеціально для мене одним майстром із селища Моршин біля Стрия. Я привіз із дому багато різних нот, щоб можна було щось нове розучити. Але не дуже хочу своєю грою на скрипці докучати мешканцям нашого дому (сміється).

Розмовляли Вікторія СКУБА,

Марія СЕМЕНЧЕНКО,

Надія ТИСЯЧНА,

Оксана КЛИМОНЧУК

«День», №3, 11 січня 2013

Святий отець Василій Великий

ієрм_Андрій_ЧНІ — Sun, 13 Jan 2013 23:54:50 GMT

"Ти всіх святих зібрав чесноти,

Отче наш Василію, Мойсееву покору й ревність Іллі,

Петрове визнання і Йоанове богословіє... "

(Стиховна вечірні празника).

Першого січня, на початку року, наша Церква святкує пам'ять смерти одного з найбільших і найвизначніших Отців Церкви, учителів віри й монаших законодавців, святого Отця Василія Великого, архиєпископа Кесарії Кападокійської в Малій Азії (329-379). Його особа з будь-якої точки зору незвичайна, велична, світла та гідна подиву. Він не тільки аристократ за походженням, а й аристократ духу, характеру, науки і святости. Печать його глибокої віри, героїчної любови до Бога і ближнього, науки і святости спочиває на цілій Христовій Церкві, на монашому житті Сходу й нашого народу.

Французький автор о. Жан Рів'єр у книзі "Святий Василій — єпископ Кесарії" так описує нашого святого Отця: "Святий Василій це одна з найсвітліших і найславніших постатей старовинної грецької Церкви. Уже його сучасники дали йому ім'я Великого... Він аскет за покликанням і людина чину за своєю природою... Його правила стали кодексом монашого життя на Сході, як правила святого Венедикта на Заході... Він аскет, єпископ, бесідник, учитель богослов і вчений. Він, без найменшого сумніву, є найдосконалішим представником Церкви свого часу... У святого Василія життя є в повній гармонії з його наукою або, краще кажучи, його наука це ніщо инше як відбиток його життя".

Тож нічого дивного, що свята Церква заслужено дала йому титул — Великий. Він справді ВЕЛИКИЙ у трьох ділянках свого життя: він Великий Архипастир Церкви, Великий Законодавець монашого життя і Великий своєю святістю.

Великий архипастир церкви

Перша знаменна прикмета святого Василія як архипастиря — це безстрашність у визнаванні й обороні святої віри. В його часи єретики-аріяни люто переслідували правдивих визнавців Христа. Цісар Валент (364-379), охрещений аріянським єпископом, став завзятим апостолом аріянізму. Серед нелюдських і жорстоких гонінь єпископів і вірних лише Василій зважився стати перед самим цісарем. Історики описали зустріч святого Василія з Модестом, префектом Преторії. Він, як Валент, запеклий аріянин наказав спалити разом з кораблем 88 священиків. Модест кличе святого Василія до себе і приймає його гордо й зухвало. Він навіть не звертається до нього як до єпископа. Кричить на святого Василія і погрожує йому вигнанням, конфіскацією майна, муками і смертю. На всі ті страшні погрози святий Василій спокійно відповідає: "Грози мені чим иншим, бо ніяка з тих кар мене не зворушує". Модест відтак, звітуючи цісареві Валентові про свою розмову з Василієм, сказав: "Пане, єпископ нас переміг. Він вищий понад усякі погрози і стійкий перед усякими переконуваннями". І цісар залишив святого Василія у спокої.

З глибокої віри випливала друга знаменна ціха святого: жертвенна любов до Бога і ближнього. Жертва — це мова любови. У святого Василія ця мова жертви була дуже сильна, проречиста й активна, його любов завжди готова допомогти приятелям і ворогам, завжди чуйна, прозорлива й усіх обіймає. Для бідних, старих, хворих, сиріт і вдовиць він будує великі добродійні заклади, які були наче окремим містом біля Кесарії і від його імени отримали назву Василіяди.

Свої великі таланти, знання, силу і здоров'я він жертвує для добра своїх овечок. Усякими способами боронить своє стадо перед наступом аріянізму. Його друг, святий Григорій з Назіянзу, про це так каже: "До одних заходить сам, до инших когось посилає, инших знову кличе до себе, радить, нагадує, картає, грозить, докоряє, бере в оборону цілі народи, міста, поодиноких людей, продумує будь-які можливі способи спасення" (Похвальне слово на честь святого Василія Великого).

Святий Василій ревний апостол живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинником у навчанні святої віри. Святий Василій — це проповідник і бесідник з Божої ласки, його слово палке, вогненне, поривисте. Оповідає святий Єфрем Сирин, який прийшов до Кесарії відвідати святого Василія і зайшов до церкви, де якраз той проповідував, і побачив білого голуба на рамені святого Василія. І тоді святий Єфрем вигукнув: "Великий Ти, Боже, у своїй правді. Василій — це вогненний стовп і його устами говорить Святий Дух". Вогненний стовп — це символ його геройської любови до Бога і ближнього. Він став символом і його духовних синів у Василіянському Чині.

Святий Василій Великий — митець і апостол пера. Небагато прожив, але багато написав, його велика духовна спадщина — це твори догматичні, моральні, аскетичні, полемічні, пояснення Святого Письма і 366 листів.

Великий законодавець монашого життя

Друга сфера діяльности, у якій святий Василій засвідчив себе як великий і незрівнянний організатор і законодавець, — це монаше життя. Він навіки вписався золотими літерами в історію монаших спільнот, монаших правил та науки аскези не тільки у Східній Церкві й на наших рідних землях, але і в усій Католицькій Церкві. Святий Теодор Студит (759-826) називає святого Василія "батьком грецького чернецтва й найпершим з усіх Отців", його монаші правила знав і ними користувався батько західного монашества святий Венедикт (480-543), який у своїх правилах доручає читати Правила святого Василія Великого.

"З усіх заслуг, — каже британський дослідник святого Василія В. Л. Кларк, — які Василій зробив для справи чернецтва, запровадження спільного життя найбільше заслуговує на те, щоб про нього пам'ятати... Монастирі Пахомія були спільножитними тільки за зовнішнім видом, але їхня внутрішня суть була індивідуалістична. У Василія спільне життя у монастирях стало дійсністю... Тому його треба вважати за піонера в накресленні ідеалу спільного життя".

У святого Василія монаше життя має за мету не тільки власне спасення, але і спасення ближніх. Для монахів святого Василія апостольська праця поза монастирем не є винятком, а правилом. У нього любов до ближнього — це міра любови Божої.

Монаші правила святого Василія це наслідок його глибокого знання Святого Письма, великої науки, досвіду життя, святости та практичного ума. Його правила це, властиво, святе Євангеліє на практиці. Святий Теодор Студит, великий почитатель святого Василія і обновитель його правил, каже про нього: "Хто за Василієм іде, іде за Святим Духом, а хто йому не вірить, не вірить Христові, що через нього говорив". Слуга Божий митрополит Андрей дає таку оцінку правилам святого Василія: "Після Євангелія Ісуса Христа й апостольської науки, нема книги, що могла б мати більшу або й рівну повагу для монахів, як правила святого Отця нашого".

Своїми правилами святий Василій закладає тривкі основи для спільного життя у монастирях, тому деякі історики вважають його організатором спільного життя, хоч титул першого організатора належить святому Пахомієві († 347). Тож нічого дивного, що монаші правила святого Василія мали різну долю в історії, і до сьогодні вони залишилися міродайними у східному чернецтві.

З приходом християнської віри на українські землі і в нас з'являється практика монашого життя. Його засновники — два великі подвижники й сини українського народу: святий Антоній († 1073) і святий Теодосій († 1074) Печерські. В основу монашого життя святий Теодосій ставить устав святого Теодора Студита, що базується на правилах святого Василія Великого.

Найкращу похвалу монашим правилам святого Василія виголосив його великий і духовний син митрополит Андрей Шептицький: "На його правилах, — каже він, — утворилися святі нашого (Василіянського) Чину. Вони були школою для всіх тих, яких порахувати не можна: від святого Йоана Дамаскина, Максима, Теодора Студита аж до святих Антонія і Теодосія Печерських і святого Йосафата, котрий з тієї книги зачерпнув того великого духа, яким відродив нашу Церкву і наш нарід" (Вступ до "Витягу з Правил святого Отця Нашого Василія Великого для інокинь").

Ідеал монаха-апостола в дусі Василіянської традиції знову віджив і заяснів на наших землях з приходом Берестейської Унії. Митрополит Велямин Рутський і святий Йосафат стають великими обновителями й організаторами монашого життя в нашій уніятській Церкві. На зразок західних чинів вони проводять повну централізацію наших монастирів, а в основу монашого життя кладуть правила святого Василія Великого. Відтепер праця Василіянського Чину йде передусім у трьох напрямках: праця місійно-душпастирська, виховна у школах і видавнича.

Хоча на рідних землях червоний московський окупант брутально знищив Василіянський Чин, але той не загинув. Він і сьогодні живе і продовжує традицію місіонерської, виховної та видавничої праці серед наших вірних.

Святий Василій — Великий святий

Німецький історик Ганс фон Кампенгавзен у книзі Грецькі Отці Церкви каже про святого Василія: "Василій — це аскет тілом і душею. Строга аскеза це елемент, в якім він духовно працює, живе й існує". У святого Василія, за його виразом, "монахи — це борці за святість". У вступі до свого Великого правила він каже: "А маємо ми, і ви, і я ту саму ціль: святість життя". Так він учив і так жив. Великодушність, безкомпромісність, ангельська невинність і повна жертви любов Бога і ближнього — це знаменна риса його характеру. "Коли святий Василій раз на щось рішився, — каже французький автор В. П. Юмберклод, — то він ішов до тієї мети за всяку ціну... Таким він залишився на усе життя... Ця риса його характеру перейшла на його аскезу" (Аскетична наука святого Василія). А британський історик Ф. Фаррар каже: "Василій не належав до тих, які робили що-небудь на половину. Коли він віддався Богові, то зробив це повністю" (Життя святих).

Його святість, чесноти й велич оспівує наша Церква у своїх богослуженнях у дні його празника. Тут він прославляється, як "святий Христовий язик", "пастир Христової Церкви", "Божественна і священна бджола Христової Церкви", "царська окраса Церкви", "пребагатий скарб наук", "непобідний Тройці поборник", "Ти йшов твердою дорогою чеснот", "твоє слово це хліб ангельський", "невинности чаша", "для монахів взірець чесноти", "світло благочестя", "труба богослов'я".

Свята Церква дуже скоро після його смерти почала почитати його як святого і празнувати день його смерти першого січня. Історик Т. Руфін († к. 410), який через 18 літ після смерти святого Василія переклав його Правила латинською мовою, у супровідному листі вже називає Василія святим: "Я переклав, — каже він, — монаші правила святого Василія, єпископа Кападокії, мужа славного зі своєї віри, діл і всякої святости".

Латинська Церква з огляду на празник Господнього Обрізання святкує його пам'ять 14 червня, бо саме в цей день 370 року він був висвячений на єпископа. Службу празника святого Василія уложили Анатолій Константинопольський (V ст. ), святий Йоан Дамаскин і Герман Константинопольський (VIII ст. ).

Ось перед нами коротко окреслено життя невмирущого святого Василія Великого та його вічне значення для нашої Церкви й українського чернецтва. Словами святого апостола Павла "наслідуйте мене брати" (Флп. З, 17) та "будьте моїми послідовниками, як і я Христа" (1 Кор. 2, 1) святий Василій Великий усіх нас закликає, щоб і ми наслідували його глибоку віру, його жертвенну і всесторонню любов до Бога і ближнього та його велику святість.

о. Юліян Катрій, ЧСВВ
"Пізнай свій обряд"

Празник святого Обрізання

ієрм_Андрій_ЧНІ — Sun, 13 Jan 2013 23:52:10 GMT

"Владика обрізується восьмого дня, як дитина,

приймаючи ім'я Ісуса, бо

Він Спаситель і Господь світу"

(Восьма пісня канону утрені).

Найближчою важливою подією із життя Ісуса Христа, що наступає після празника Христового Різдва, є Господнє Обрізання і надання імени. Святе Євангеліє про це так говорить: "Як сповнились вісім днів, коли мали обрізати хлоп'ятко, назвали Його Ісус — ім'я, що надав був ангел, перше, ніж Він почався у лоні" (Лк. 2, 21). Ісус Христос, як Бог і Законодавець, не був зобов'язаний виконувати релігійні приписи ізраїльського народу, та все-таки Він їм добровільно підкорився і їх зберігав. З тієї причини Він восьмого дня після народження піддався обряду обрізання. Цю подію святкуємо першого січня.

Тож погляньмо на закон обрізання і його значення у Старому Завіті, на встановлення празника Обрізання та його значення для нас.

Обрізання у Старому Завіті

Звичай обрізувати дітей чоловічої статі є дуже старою практикою багатьох народів Сходу. Обрізання звичайно відбувалося у віці дозрівання хлопців і вважалося символом їхньої зрілости.

В ізраїльському народі обрізання стало законом від Авраама. Воно мало для жидів велике значення тому, що було символом їхнього союзу з Богом, у книзі Буття про це читаємо: "Сказав Бог до Авраама: "Ти берегтимеш союз мій, ти і твої потомки, в їхніх поколіннях. Ось мій союз, що його маєте берегти між мною і вами, і між потомками по тобі: кожного чоловіка серед вас обрізати. Ви обріжете тіло на передній вашій шкірці, і це буде знаком союзу між мною і вами. На восьмім дні життя мусить бути обрізане в вас кожне хлоп'я, у ваших поколіннях" (17, 9-12).

Припис обрізання мав для жидів далекосяжні наслідки. Обрізання насамперед було символом зарахування до членів жидівської релігії і народу. Воно означало підкорення себе законові і його обов'язкам. "Свідчу знову кожному, що обрізується, — каже святий апостол Павло, — він мусить увесь закон чинити" (Гал. 5, 3). Через обрізання кожний жидовин ставав учасником благословення і обітниць, Богом даних його народові. Воно було конечне, щоб брати участь у пасхальній жертві. Укінці, невиконання закону обрізання потягало за собою виключення з членства народу. "А необрізаного чоловічої статі, — каже книга Буття, — що його тіло на передній шкірці не обрізано, такого викорінити з його народу: він поламав мій союз" (17, 14).

Слово "обрізання" вживається у Старому Завіті часто в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст чи вух, себто бути послушним Господу Богові чи бунтуватися проти Нього. Тому святий первомученик Степан робить закид членам синедріону: "Ви, твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому" (Ді. 7, 51).

Старозавітне обрізання було прообразом новозавітного хрещення, що втілює нас у Христа. Святий апостол Павло, називаючи хрещення нерукотворним обрізанням, каже: "У Ньому ви були й обрізані обрізанням нерукотворним, коли ви з себе скинули це смертне тіло обрізанням Христовим. Поховані з Ним у хрещенні, з Ним ви разом також воскресли" (Кол. 2, 11-12).

Встановлення празника

Празник Обрізання зародився і розвинувся спочатку в Західній Церкві, а потім перейшов до Східної. Латинська Церква первісно називала цей празник Господньою октавою, бо це був восьмий день після Різдва, що випадав якраз на Новий рік.

Давні погани вірили у таку прикмету: "Який перший день Нового року, такий буде і цілий рік". Тож, очевидно, того дня справляли різні забави, гульби, пиятику та різного роду карнавали. Мужчини перебиралися за жінок, а жінки за мужчин. Надягали на себе шкіри звірів, напр., голову корови, оленя чи собаки. Перебиралися за богів і богинь та навіть віддавалися розпусті. Святий Йоан Золотоустий, виступаючи проти тієї поганської гульби з нагоди Нового року, сказав: "Вони думають, що коли перший день цього місяця проведуть у задоволенні й радості, то й цілий рік буде такий... Це велика крайність — після одного щасливого дня очікувати такого самого увесь рік... Щасливий для тебе буде рік у всьому тоді, коли ти не будеш пиячити першого дня, і коли першого й кожного дня робитимеш те, що вгодне Господеві" (Слово на Новий рік).

Свята Церква, щоб протидіяти тим мерзким поганським практикам, із настанням Нового року взивала своїх вірних не до радости, а до посту й покути за гріхи поган. Святий Августин у своїй проповіді на Новий рік, заохочуючи своїх вірних до посту, каже: "Щоб припинити тілесну й похітливу радість поган, будемо всі в день Обрізання при Божій помочі постити, крім тих, що задля слабого здоров'я не можуть постити, і будемо всенародньо молити Бога за тих жалюгідних, що ці дні Нового року по-своєму поганському звичаю переводять у розкоші й нездержливості". Цей піст подекуди тривав навіть три дні, як це видно з 17 правила Другого Собору 567 року в Турі у Франції: "Через те, що між празниками Христового Різдва й Богоявлення бувають поганські святкування, потрібно під час них три дні зберігати піст". Щойно в VI ст., коли під впливом християнської віри поганські святкування поволі пішли в забуття, празник Обрізання набирає радісного характеру. Після Другого Ватіканського Собору празник Обрізання у Латинській Церкві знову отримав свою первісну назву: Октава Доміні, тобто восьмий день після Різдва.

На Сході празник Обрізання став загальним десь у VIII-ІX сторіччі, бо щойно з того часу візантійські календарі подають першого січня празник Обрізання і празник Василія Великого. Святий Андрій Критський (VIII ст. ) має проповідь на празник Обрізання і святого Василія Великого.

Східна Церква в цьому празнику властиво відзначає дві події: Христове Обрізання і надання імени Ісус, що означає Спаситель. Тому цей празник у нас зветься також празником Найменування Ісуса Христа. У дев'ятій пісні канона утрені празника співаємо: "Прийдіть і торжествуймо у святині Владики славні Христові найменування: Ісус назвався сьогодні іменем достойним Бога".

Празник Обрізання, хоча вважається великим, не належить до 12 великих дванадесятих празників. Він не має ані перед- ані попразденства і, властиво, закінчує попразденство Христового Різдва. Канон утрені празника уклав святий Степан Саваїт (VII ст. ).

Значення празника для нас

Празник Обрізання говорить нам насамперед про жертву й самовідречення. Нема правдивої служби Богові без дотримання Божих Заповідей та сповнення християнських обов'язків. Кожний християнин мусить практикувати духовне обрізання, яке є перемогою своїх похотей, злих нахилів та своїх пристрастей. "Ми бо "обрізання", — каже святий апостол Павло, — що духом служимо Богові, що хвалимось у Христі Ісусі, не покладаючися на тіло" (Флп. З, 3).

Надання Христові імени Ісус вказує на святість і силу того імени та на його велике значення для кожного християнина. Сам Господь Бог надав Христові ім'я. "Вона породить сина, — говорить ангел Господній до святого Йосифа, — і ти даси йому ім'я Ісус, бо Він спасе народ свій від гріхів їхніх" (Мт. 1, 21). Перед вознесенням на небо Ісус Христос дав своїм учням таку обітницю: "Ім'ям моїм виганятимуть бісів, говоритимуть мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих руки будуть класти і добре їм стане" (Мр. 16, 17-18). Про святість і силу святого імени Ісуса свідчить святий апостол Павло: "Тому й Бог вивищив і дав Йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося — на небі, на землі і під землею" (Флп. 2, 9-10).

Святий Йоан Золотоустий, пояснюючи слова псалмопівця: "Господи, яке предивне Твоє ім'я по всій землі" (Пс. 8, 2), каже: "Тим іменем знищена смерть, зв'язані біси, створене небо, відчинені брами раю, зісланий Святий Дух, раби стали вільними, вороги — синами, чужі — наслідниками, люди — ангелами". А до слів псалма "святе і страшне ім'я Його" (110, 9) він говорить: "А як ім'я Його святе і страшне? Його страхаються біси, бояться хвороби; тим іменем апостоли навернули вселенну; його, замість зброї, ужив Давид і побив чужинця; ним доконано багатство великих діл; ним доконуємо священні таїнства" (Бесіди на Псалми).

Тож нашим святим обов'язком є прослава святого Христового імени, йому честь віддавати, його призивати, його з почестю мати на устах, як мали його Божа Мати, святий Йосиф, тисячі й тисячі мучеників та ісповідників, що з тим іменем йшли на муки та смерть. Святе Ім'я Христове — це запорука благословення, вислухання наших молитов, через Нього відбувається прощення наших гріхів, у Ньому сила встояти в спокусах, через Нього наше спасення. Ніколи не сміємо забувати, що називаємось християнами, отже, носимо на собі Христове ім'я. Наш гарний і давній християнський звичай каже нам Христовим іменем вітати один одного.

На святому хрещенні ми дістали ім'я нашого святого. І це ім'я повинно бути для нас святе й дороге. З ним ми підемо у вічність. "Ніщо так не робить імени людини безсмертним, — каже святий Йоан Золотоустий, — як чеснота. Це доказують мученики, доказують останки апостолів, доказує пам'ять тих, що жили чеснотливо... А рибалка Петро не зробив нічого великого, але, віддавшися чесноті, заняв царський город і після смерти сяє ясніше від сонця" (Бесіди на Псалми).

о. Юліян Катрій, ЧСВВ
"Пізнай свій обряд"