 Альтернативою ідеї "русского мира" є ініціатива "1 грудня" українських моральних авторитетів – вважає філософ і релігієзнавець Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ
Ви не раз казали про нову стратегію Російської православної церкви – у чому вона полягає? Що змінилося з приходом Кирила? Що змінюється у ставленні до України?
– З приходом патріарха Кирила змінилися стосунки всередині церкви. Він вибудував імперську піраміду – лише він ухвалює рішення, а Синод та Архієрейський собор стали дорадчими органами. Це схема, за якої Кирило хоче зробити з церкви армію. Тобто, єпископи – це генерали на місцях, священики – офіцери, які виконують усі завдання. А віряни – солдати. Свого роду, церковна мобілізація. Працюють таким чином: призначиють єпископа, посилають його в якесь місто, і він набирає собі там армію. Якщо "виправдає довіру", все в нього буде, ні – то його знімають. Це – пірамідальна організація, насадження церковності зверху. Подібно до реформ Петра І, який поголив усім бороди, зняв кафтани тощо. Тепер усю країну хочуть зробити православною. Або, принаймні, всю бюрократію, промислову еліту, тих, хто мають гроші.
Кирило хоче цю практику поширити й на інші країни, де присутня РПЦ.
У чому полягає проект "русского мира"?
– Росія мала багатьох теоретиків геополітики на чолі з Ігорем Панаріним, які розвинули ідею "російської цивілізації". Мовляв, є така окрема цивілізація, що завжди існувала, хоч і в різних формах. І вона нібито об'єднує цілі народи, хоч ті й мають свої країни. У цієї цивілізації великий потенціал, треба об'єднуватися, жити і працювати разом. Це було таке геополітичне мрійництво, бо ж Росія була бідна. Один із варіантів такого мрійництва – статті Всеволода Чапліна про російську православну цивілізацію, що не піддається гріхам Заходу – вона повністю християнська, повністю національна, повністю інтернаціональна, ще якась. Усі ці ідеї віддзеркалилися в мисленні патріарха Кирила. Бо він не є людиною, що мислить самостійно. Він спрощує ідеї і проводить їх у життя. Кирило це все спростив до трьох пунктів. Колись було "православие–самодержавие–народность", а тепер це "русский мир".
Перше – це традиції російського православ'я. Кирило заперечує українське православ'я, молдавське, білоруське. А вони ж відрізняються. До 1943 року РПЦ заперечувала навіть традиції грузинського православ'я, доки товариш Сталін не сказав, що так не можна. Для них усе православ'я – російське, і ці російські традиції мають бути наріжним каменем, як нібито спільні. Доказів "спільності" немає. Замість них кажуть, що ми почитаємо тих самих святих. Але ж ми й грецьких святих почитаємо, і грузинських, і коптських – і це не робить нас греками, грузинами чи єгиптянами!
Друге – це традиції російської державності й суспільного життя. Нібито класичні російські авторитаризм і колективізм притаманні усім народам "русского мира". Це теж неправда. Бо ті ж українці схильні скоріше до лібералізму, навіть анархізму. Та й державні традиції зовсім відмінні від російських.
І третя риса – сучасне "неонародництво". Тепер вони це називають "простір російської мови й культури". І їм дуже не подобається той факт, що українська в Україні стає мовою спілкування, що українське стає модне. Вони хотіли б, щоб це залишалося у ґетто, а коли всі сходилися, то розмовляли російською.
Отже, це теорія максимального історичного заморожування. Імперія розпалася, але ми це "заморозимо", щоб потім знов усе з'єднати. Сподіваються, що химерна "православна єдність" усе скріпить, немов цементом. Але останні 20 років навчили українських православних, що є відмінності з росіянами. Що російський православний і український – це різні психологічні типи, менталітет, традиції.
Але Кирило хоче підморозити не лише український материк, що стрімко віддаляється від російського, а й саму Росію.
А її треба підморожувати?
– Аякже. І там люди починають хотіти православ'я "з людським обличчям". Багато священиків ставлять питання про різницю між добром і злом сьогодні, про те, що не можна творити єдність за будьяку ціну. Не можна красти на виборах голоси – це те саме, що красти в сусіда. Це моральний злочин. І не можна порівнювати це з хамством у метро, як це зробив Кирило, запевняючи, що фальсифікації на виборах – це не привід порушувати єдність нації. Заради єдності пропонується знехтувати різницею між добром і злом, і багато хто саме з цим не згодні. Патріарх назвав таких священиків "предателями в рясах".
Чому він втрутився в передвиборну ситуацію?
– Бо хоче залишити Росію там, де вона є. У результаті має вийти кирилівськопутінський варіант Північної Кореї, якщо дати волю патріарху всі його ідеї втілити в життя.
Кажуть, росіяни як нація – ультраправі за натурою. І великі патерналісти.
– Так. І одна з найбільших проблем для Росії, що ця схема патерналізму не працює в Україні. І в українському православ'ї – теж. Російські єпископи, коли приїжджають сюди і бачать теплі відносини тутешніх єпископів з людьми, доступність єпископату для простого народу, то дуже дивуються: як таке може бути? Єпископ же "патер", йому мають коритися. А тут таке панібратство. У Росії це не просто психологія патерналізму, це психологія сатрапа. Я – сатрап, сановник, а ви кланяйтесь мені. У Російській церкві все побудовано на цьому. Сам Кирило – шостий чи сьомий сановник у Росії. Його забезпечують охороною, всіма атрибутами державного лідера.
Чи правда, що пересічному росіянину нудно просто жити, що йому обов'язково потрібна велика мета – навіть велика війна?
– Мені здається, якби росіянам дати нормально жити, вони б із задоволенням цим скористалися. А так кажуть: ну, зате в нас велика держава. З іншого боку, політологічного, очевидно, що Путін для них – не найгірший варіант. Бо є хоч якийсь порядок – зарплату платить, пенсію тощо. А знімеш цей обруч, і буде ще гірше.
Йдеться не про те, що схема Путіна або патріарха Кирила з побудовою вертикалі влади є неправильна. Для України вона не підходить, але це інше. В Росії ж її мали б використовувати для користі, а не для власного утвердження і підморожування країни. Якби на цю вертикаль влади – духовної і світської – накинути гарні ідеї, – модернізації країни, оновлення держави і церкви, і це б запрацювало, – то була б зовсім інша країна. У Росії ще сьогодні є потенціал стати другою Америкою. Це було можливо й на початку ХХ століття, коли писали "Вехи", коли був Столипін. У чому була ідея? Давайте станемо країною з християнським суспільством, з трудовою етикою – другою Америкою, тільки православною. Це була дуже вдала ідея. Але її не підхопили.
Але ж це ніби не справа Кирила?
– Чому? Це відповідальність духовного лідера – не лише за те, що він робить, а й за те, чого не робить. Він міг би запропонувати модель православної модернізації, духовного відродження зверху. І перетворити суспільство.
Як ставитесь до ініціативи "1 грудня"? (1 грудня 2011 року група українських інтелектуалів представила концепцію морального оздоровлення українського суспільства – "Країна")
– Як на мене, це і є наша альтернатива "русскому миру". Можливо, її автори й не думали протиставляти свої три принципи трьом китам російської концепції. Але так сталося, що вони запропонували три стовпи українського світу.
Перше – слухайся закону: закону Божого, закону морального, закону совісті, закону держави. Друге – кожна людина це образ Божий, поважай її. Поважай її вибір, її свободу. Хоч би якою вона була – у ній є образ Божий. Її свобода – це святиня для тебе. І третє – чини з іншим так, як хочеш, щоб чинили з тобою.
Не можна побудувати державні закони за любов'ю. Але можна – за справедливістю: чини те, що хочеш, щоб чинили тобі. Це те, що побудувало правові держави скрізь, де вони є. Наприклад, я – президент Обама, що прийшов до влади у США з якимись демократичними олігархами. Чому ми в республіканців не відбираємо заводи, пароплави тощо? Бо чинимо у ставленні до них так, як хотіли б, щоб вони чинили у ставленні до нас. Чому я захищаю дівчину на вулиці від хулігана? Бо теж хочу, щоб мене хтось захистив. І це поширюється на все суспільство. Не загальний рівень моральності – адже він може бути дуже низький, як, наприклад, у Голландії. А саме виконання цього принципу справедливості. Воно забезпечує перехід від моральності до права. У нас можуть бути найкращі моральні ідеали, найкращі люди, які добре між собою дружать, спілкуються. Але в нас немає правової держави. Як наслідок, ці люди одне одному – вовки. І тому нескінченні розбірки в Україні – в родинах, в офісах, у церквах тощо. Бо не працює принцип справедливого ставлення.
А запрацює? І що робитимуть росіяни, якщо українці будуватимуть нове суспільство?
– Клопіт у тому, що досі українці самі себе поборюють. Є ці три моральні принципи. До кого з ними йти?
Перше – до політичної еліти. І говорити: із них має витікати ваша діяльність. У Біблії написано: "Якщо вождь веде народ не туди, то проклятий не лише вождь, а й увесь народ".
Подруге, треба йти до суспільної еліти й пояснювати: це логіка не лише християнська, вона загальнолюдська. Вона потрібна Україні, якщо ми хочемо вижити.
І, нарешті, йти до народу. Вже з підтримкою якихось політиків і якихось лідерів інтелектуальної думки. Якщо ж політики відвернуться – це вже буде їхня відповідальність. І надалі – організовувати навколо цих принципів власне життя.
Яка зараз мета в Кирила? Вичистити Українську православну церкву від небажаних елементів? Заборонити УПЦ Київського патріархату?
– Він хотів би, щоб повернулося розділення. Щоб з одного боку був Московський патріархат, а з другого – всі інші. Щоб було можливо застосовувати принцип "розділяй і володарюй", щоб були табори, які воюють між собою. Тоді можна було б змоделювати і зманіпулювати майбутню ситуацію. На щастя, в Україні є Рада церков та релігійних організацій – люди зустрічаються і розмовляють. І не воюють.
Але Кирило радикально налаштований проти автокефалії УПЦ?
– Створення союзницької, дружньої автокефальної української церкви – це найрозумніший хід, який він міг би зробити.
Він цього не розуміє?
– Він не усвідомлює, що УПЦ треба відпустити, щоб постала союзницька церква. Що союзницька українська церква та дружня Україна – це краще, ніж громадянська війна тут. Але Росії якраз не вигідна сильна Україна. Їм вигідно, коли тут війна. Хай релігійна, хай мовна, будьяка. Однак зараз питання мови та ідентичності вже менше турбують українців. Давайте тоді поділимо, хто за Московський патріархат, а хто – проти. І на наступних виборах з цим гратимемо. В умовах України – це гра в погребі з порохом. Однак росіяни можуть собі дозволити таку гру, бо це не їхній погріб.
Яким бачите українське суспільство за 15–20 років?
– Або ми матимемо християнську Україну, або її взагалі не буде. У нашого суспільства не залишилося іншого ресурсу для побудови справедливої правової демократичної держави, крім українського християнства. Якщо сьогодні церкви, громадянське суспільство, політики, народ пройдуть повз шанс, який виник у зв'язку з рухом "1 грудня" – то через 15–20 років такої країни, як Україна не існуватиме.
текст: Ігор ЛУБ'ЯНОВ
Журнал "Країна" №123 від 22 травня 2012 року
|
