 У своїй проповіді на фастівському храмовому святі ординарій Києво-Житомирської дієцезії єпископ Петро Мальчук розповів таку історію…
На уроці катехизи одна сестра-монахиня, яка провадила заняття, почула, як двоє хлопців сперечалися. Спитавши про причину суперечки, вона почула: ось він каже, що в кожній хаті має висіти хрест, а мені здається, що це неправильно! Нащо тих хрестів, їх повсюди повно?
І тоді ця мудра, розсудлива вчителька, бачачи такий внутрішній конфлікт у сумлінні, розповіла їм…
Одного разу взимку прогулювався дідусь зі своїм маленьким онуком. Жвавому хлопчикові було років сім, а дідусеві десь під вісімдесят. Він ішов повільно, з паличкою. Під час прогулянки вони дійшли до озера, яке примерзло і взялося кригою. Хлопчик побіг туди, хотів ковзатися на кризі. Дідусь його застерігав: не ходи туди, лід ще слабкий, якби чого не сталося! Однак хлопчик не слухався. І перш ніж дідусь туди дістався, хлопчик побіг уперед, провалився крізь тонкий лід і став тонути.
Тоді дідусь підійшов до озера, ліг на кригу, простягнув свою палицю і сказав: хапайся! І так витяг онука з води. Вдома, звісно, батьки вже ним заопікувалися; але хлопчик промерз і захворів. А коли одужав, то усвідомив, що нещастя не оминуло їхньої хати, бо після всього пережитого хвилювання старенький дідусь помер.
А за два тижні батьки розбирали речі, виносили зайве з хати. І хлопчик запитав: а що ви тут виносите? Дідусеві речі, – відповіли йому. На жаль, дідуся з нами вже немає, і його речі вже не будуть потрібні.
Тоді хлопчик підбіг до тих речей, передивився їх усі, побачив серед них ту палицю, завдяки якій дідусь його врятував від загибелі. І сказав: виносьте все, а оце мені залиште…
|
